Конспект лекцій основи місцевого самоврядування icon

Конспект лекцій основи місцевого самоврядування



НазваниеКонспект лекцій основи місцевого самоврядування
Дата17.10.2016
Размер
ТипКонспект

Конспект лекцій

ОСНОВИ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ


Зміст

Теоретичні основи місцевого самоврядування

Поняття місцевого самоврядування

Теорія місцевого самоврядування

Історія становлення і розвитку системи місцевого самоврядування в Україні

Правові основи і система місцевого самоврядування

Повноваження місцевого самоврядування

Система місцевого самоврядування

Матеріальна і фінансова основа місцевого самоврядування

Гарантії місцевого самоврядування

^ Пріоритетні напрямки розвитку місцевого самоврядування в Україні

Перспективи розвитку місцевого самоврядування в ході адміністративної реформи в Україні

^ Концептуальні засади формування муніципальної реформи в Україні (концепція національної програми муніципальної реформи в Україні)

Частина перша

^ ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ

Розділ 1
ІСТОРІЯ, ТЕОРІЯ І МЕТОДОЛОГІЯ
МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ

§ І. Поняття місцевого самоврядування




Місцеве самоврядування - багатогранне та комплексне політико-правове явище, яке може характеризуватися різ-нобічно. Аналіз Конституції України (1996р.) дозволяє зробити висновок, що місцеве самоврядування як об'єкт конституційно-правового регулювання виступає в якості:

по-перше, відповідної засади конституційного ладу Ук­
раїни",


по-друге, специфічної форми народовладдя;

по-третє, права жителів відповідної територіальної одиниці (територіальної громади) на самостійне вирішення питань місцевого значення.

Місцеве самоврядування як засада конституційного ладу виступає одним із найважливіших принципів органі­зації і функціонування влади в суспільстві й державі та є необхідним атрибутом будь-якого демократичного ладу. У ст. 2 Європейської Хартії місцевого самоврядування про- голошується: «Принцип місцевого самоврядування повинен бути визнаний у законодавстві країни і, по можливості, у конституції країни».

Вперше в Україні принцип визнання місцевого само- врядування на конституційному рівні було закріплено ще в Конституції гетьмана П. Орлика — 1710 р., а пізніше в Кон­ституції УНР 1918 р., положення яких так і не були реалі­зовані. За радянських часів цей принцип рішуче заперечу­вався, він суперечив централізованому характеру радянсь­кої держав й.

Конституція України 1996 р., у повній відповідності до вимог Європейської Хартії (поряд з такими фундаменталь­ними принципами, як народовладдя, суверенітет і незалеж­ність України, поділу державної влади тощо), в окремій статті (ст. 7) фіксує принцип визнання та гаранпгованості місцевого самоврядування.

Визнання місцевого самоврядування як засади консти­туційного ладу означає встановлення демократичної децен­тралізованої системи управління, яка базується на само­стійності територіальних громад, органів місцевого само­врядування при вирішенні всіх питань місцевого значення.

Місцеве самоврядування як форма народовладдя. Згі­
дно ст. 5 Конституції України народ здійснює владу безпо­
середньо і через органи державної влади та органи місцево­
го самоврядування.
З даного конституційного положення
прямо випливає, що органи місцевого самоврядування не
входять до єдиного державного механізму і, в силу цього,
місцеве самоврядування можна розглядати як окрему фор­
му реалізації народом належної йому влади. Основними
формами місцевої демократії є (див. схему 1): ,

Як специфічна форма реалізації належної народові вла- ;
ди місцеве самоврядування характеризується:

  1. місцеве самоврядування має особливого суб'єкта- територіальну громаду, тобто*жителів села чи добровільно-. , го об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, се-лища та міста. Територіальна громада здійснює місцеве

самоврядування безпосередньо та через органи місцевого самоврядування;

2) місцеве самоврядування займає окреме місце в полі­тичній системі (в механізмі управління суспільством та державою). Місцеве самоврядування, його органи, згідно Конституції України, не входять до механізму державної влади, хоча це й не означає його повної автономності від держави, державної влади. Взаємозв'язок місцевого само­врядування з державою досить тісний і знаходить свій вияв у тому, що, по-перше, і місцеве самоврядування, і державна влада мають єдине джерело — народ (ч. 1 ст. 5 Конституції України); по-друге, органам місцевого самоврядування можуть надаватися законом окремі повноваження органів виконавчої влади (ст. 143 Конституції України) і стан їх реалізації контролюється відповідними органами виконав­чої влади,

Таке становище місцевого самоврядування в політичній системі дозволяє характеризувати його як самостійну (по­ряд з державною владою) форму публічної влади - публічну ' владу територіальної громади1. Самостійність місцевого самоврядування гарантується Конституцією України, ст. 145 якої передбачає, що права місцевого самоврядування захи­щаються в судовому порядку, а ст. 142 визначає матеріаль­ну і фінансову основу місцевого самоврядування;

3) місцеве самоврядування має особливий об'єкт управ­ління - питання місцевого значення, перелік яких у вигляді предметів відання органів та посадових осіб місцевого са­моврядування визначено в Законі України від 21 травня 1997 р. «Про місцеве самоврядування в Україні».

Місцеве самоврядування як право територіальної громади на самостійне вирішення питань місцевого зна­чення. Європейська Хартія місцевого самоврядування (ст. 3) дає визначення місцевого самоврядування як право і реальну здатність органів місцевого самоврядування рег­ламентувати значну частину публічних справ і управляти нею, діючи в рамках закону, під свою відповідальність і в інтересах місцевого населення. Згідно Європейської Хартії це право здійснюється як виборними та виконавчими орга­нами, так і безпосередньо територіальною громадою шля­хом використання різних форм прямої демократії.

Конституція України (ст. 140) визначає місцеве само­врядування як право територіальної громади - жителів

1 Див.: Чиркин В. Е. Констнтуционное право: Россия й зарубежньїй олнт-М.: Изд-во«Зерцало».- 1998-С.421.

села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жи­телів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішу­вати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому за­коном, як безпосередньо, так і через органи місцевого са­моврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконав­чі органи.

Детальніше визначення місцевого самоврядування дає­ться в Законі «Про місцеве самоврядування в Україні»: ^ Місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване дер­жавою право та реальна здатність територіальної гро­мади - (жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місце­вого самоврядування вирішувати питання місцевого зна­чення в межах Конституції і законів України.

Місцеве самоврядування здійснюється територіаль­ними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі орга­ни, а також через районні та обласні ради, які представ­ляють спільні інтереси територіальних громад сіл, се­лищ, міст.

Аналіз цих положень Конституції України та Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» дозволяє зробити такі висновки:

1. Конституція України визнає право самостійно вирн шувати питання місцевого значення лише за первинними територіальними громадами ~ жителями «природних» ад­міністративно-територіальних одиниць, тобто поселень (сіл, кількох сіл, селищ та міст).

Такий підхід до визначення кола суб'єктів права на мі­сцеве самоврядування має глибокі історичні корені. Саме в поселеннях люди природним шляхом групувалися для спі­льного життя, проблеми якого вони обговорювали на схо­дах, загальних зборах, а для здійснення поточного управлін­ня обирали відповідних осіб (органи)- вождів, старійшин, ради тощо. Таким чином формувалася громада, відмін­ною ознакою якої є наявність виборних органів, а подібна система отримала назву громадського, комунального, міс­цевого або муніципального самоврядування.

Стосовно інших адміністративно-територіальних одні ниць, то вони були створені неприродним шляхом - «зго­ри» актами державної влади, за допомогою яких здійсню­валося районування території держави, і в силу цього вони носять «штучний» характер. Так виникають, наприклад, області, воєводства, губернії, повіти, райони тощо. «Штуч­ні» адміністративно-територіальні одиниці — це регіони і субрегіони. Населення «штучної» адміністративно-територіальної одиниці утворює «вторинну» територіальну громаду, яка може визнаватися суб'єктом права на місцеве самоврядування, а може і не визнаватися ним, що чітко за­фіксовано в проекті Європейської Хартії регіонального са­моврядування (1997 р.).

2. Конституція та Закон передбачають, що право тери­торіальної громади на місцеве самоврядування здійснюєть­ся громадою як безпосередньо через форми прямої демок­ратії (місцевий референдум, місцеві вибори, загальні збори тощо), так і через діяльність виборних та інших органів мі­сцевого самоврядування.

Право територіальної громади на місцеве самовряду­вання забезпечується правом кожного громадянина Украї?-ни брати участь у місцевому самоврядуванні. Згідно ст. З Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» громадяни України реалізують своє право на участь у місцевому само­врядуванні за належністю до відповідних територіальних громад. При цьому будь-які обмеження цього права залеж­но від раси громадян, кольору шкіри, політичних, релігій­них та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, терміну проживання на від­повідній території, за мовними чи іншими ознаками забо­роняються.

Конституція гарантує громадянам України право оби­рати і бути обраними до органів місцевого самоврядування, право брати участь у місцевих референдумах, право рівно­го доступу до служби в органах місцевого самоврядування, право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів і посадових осіб місцевого самоврядування.

Важливе теоретичне та практичне значення має визна­чення співвідношення понять «місцеве самоврядування» та «місцеве управління». З цього питання в літературі вислов­люються різні, часом діаметрально протилежні погляди. Більшість вчених протиставляють місцеве самоврядування і місцеве управління. Так, якщо під місцевим самовряду­ванням розуміють діяльність територіальної громади та її виборних органів з управління її справами, то місцеве управління розглядають як управлінську діяльність в адмі­ністративно-територіальній одиниці, яка здійснюється через адміністрацію, що призначається центральними або

іншими вищими органами державної влади1, тобто пряме державне управління на місцях.

Одночасно висловлюється думка щодо недоцільності протиставлення цих двох понять. Місцеве управління про­понується розглядати як складний механізм, який може включати в себе як місцеву державну адміністрацію, так і органи місцевого самоврядування, виступаючи при цьому складовою частиною державного механізму2.

Перший підхід, на нашу думку, більш точно відображає природу місцевого самоврядування і дозволяє чітко розме­жувати самоврядні функції та повноваження територіаль­них громад з функціями та повноваженнями державної влади, які реалізуються на регіональному та місцевому рів­нях органами виконавчої влади або за дорученням держави органами місцевого самоврядування. В останньому випад­ку органи місцевого самоврядування підконтрольні відпо­відним органам виконавчої влади, але це не означає зміни їх природи і не може розглядатися як підстава для вклю­чення до державного механізму. Як родовий, тобто такий, що охоплює поняття місцевого управління та місцевого самоврядування, можна було б використовувати термін «управління на місцях», маючи на увазі можливість здійс­нення такого управління із застосуванням різних форм — місцевого самоврядування або прямого державного управ­ління на місцях (місцеве управління).

У різних державах з метою ефективної організації вла­ди на місцях застосовуються різні системи місцевих орга­нів управління та органів місцевого самоврядування (сис­теми управління на місцях)., на вибір яких впливають такі фактори, як неоднаковий підхід до розуміння державної влади, розмежування адміністративно-територіальних оди­ниць на «природні» та «штучні», національні та історичні особливості і традиції тощо/Останнім часом у літературі3 виділяють чотири основні системи:

1. ^ Англо-американська (англосаксонська) система ха­рактеризується тим, що на всіх субнаціональних рівнях управління функціонують органи місцевого самоврядуван-

Див. Конституционное (государственное) право зарубежньїх стран. Тома 1-2. С. 697; Чиркин В. Е. Основи сравнительного государствоведения.-М.: «Артикул».-1997-С. 332.

Див. Сравнительное конституционное право.- С. 676; Черкасов А. Й. Сравнительное местное управленйе: теория й практика.- М, 1998.-С. 1^-18.

  1. Див. В. Е. Чцркин. Конституционное право; Россия й зарубежньїй опит.-С. 426-428. -v-

ня, а місцеві органи виконавчої влади загальної компетен­ції не створюються (наприклад, Велика Британія, СІЛА, Канада, Австралія, близька до подібної системи організація влади на місцях і в Росії).

2. ^ Континентальна (романо-германська або європейсь­ка) система будується на поєднанні місцевого самовряду­вання і місцевого управління і виходить з різного тлума­чення «природних» та «штучних» адміністративно-терито­ріальних одиниць. Така система може мати два різновиди:

а) на всіх субнаціонаяьних рівнях у за винятком низового, одночасно функціонують виборні органи територіальної громади (в тому числі й органи «вторинної» територіальної громади - територіальної громади «штучної» адміністрати­вно-територіальної одиниці) та призначені представники центральної влади (місцеві державні адміністрації), які здійснюють адміністративний контроль за діяльністю орга­нів місцевого самоврядування (наприклад, можуть зупиня­ти на певний строк рішення органів місцевого самовряду­вання, звертатися до глави держави або парламенту з про­позицією щодо дострокового припинення їх повноважень). При цьому на низовому рівні функціонують виключно ор­гани первинної територіальної громади. Подібна система існує, зокрема, у Франції та Італії;

б) на низовому рівні — в «природних» адміністративно-територіальних одиницях створюються лише органи місце­вого самоврядування, а на регіональному та субрегіональ-ному рівнях (в «штучних» адміністративно-територіальних одиницях) функціонують призначені місцеві державні ад­міністрації загальної компетенції. Можливий варіант, коли і на регіональному (субрегіональному) рівні функціонують виборні органи місцевого самоврядування, але вони мають принципово іншу природу - це не представницькі органи територіальних громад «штучних» адміністративно-терито­ріальних одиниць (їх існування не визнається), а органи представництва інтересів територіальних громад «природ­них» адміністративно-територіальних одиниць на регіо­нальному (субрегіональному) рівні. Подібна система засто­совується, зокрема, в Польщі, Болгарії, Туреччині, Фінлян­дії, Іраку.

3. Іберійська система (зокрема, Бразилія, Португалія, Мексика, з певними особливостями Іспанія) передбачає, що управління на всіх субнаціональних рівнях здійснюють об­рані населенням представницькі органи місцевого само­врядування (ради) та відповідні головні посадові особи мі­сцевого самоврядування (мери, регідори, префекти, алька-

ди тощо). Ці посадові особи стають головами відповідних рад і одночасно затверджуються центральними органами державної влади як представники державної влади в адмі­ністративно-територіальних одиницях.

4. ^ Радянська система (система рад та їх виконавчих комітетів) базується на запереченні розподілу влад і ви­знанні повновладдя представницьких органів знизу до вер­ху. Ця система передбачає, що всі ради, починаючи з най­нижчого рівня, є органами державної влади на своїй тери­торії, всі інші органи держави прямо або опосередковано підпорядковані радам. Система рад характеризується ієрар­хічною підпорядкованістю всіх її елементів та відсутністю будь-якої самостійності місцевих органів. Сьогодні подібна система збереглася лише в деяких країнах, зокрема в КНР, КНДР.

Аналіз відповідних положень Конституції України до­зволяє зробити висновок, що в Україні застосовується кон­тинентальна (її другий різновид) система управління на місцях.

§ 2. Теорія місцевого самоврядування

Питання місцевого самоврядування активно вивчаються юридичною наукою вже близько двохсот років. Теоретичні основи вчення про місцеве самоврядування було закладено ще в першій половині XIX ст. представниками німецької юридичної школи.

Історично першою була обґрунтована теорія вільної громади (теорія природних прав громади), основні поло­ження якої були сформульовані Туре в доповіді щодо зако­нопроекту про реформу місцевого управління у Національ­них зборах Франції 1790 р. та знайшли своє відображення в положеннях Конституції Бельгії 1831 р. щодо особливої «громадівської» влади.

Теорія вільної громади базувалася на ідеях природного права. Вона виходила з того, що право територіальної гро­мади (звичайно, територіальної громади «природної» адмі­ністративно-територіальної одиниці) самостійно вирішува­ти свої справи має такий самий природний та невідчужува-ний характер, як і права та свободи людини. Територіальна громада визнавалася незалежною від держави органічною корпорацією, що склалася природним шляхом, відповідно й її право на місцеве самоврядування виводиться з приро­ди територіальної громади (належить громаді в силу її природи або дарується Творцем). Таким чином, місцеве самоврядування розглядалося як автономна у відношен­ні до державної влади публічна влада територіальної гро­мади.

Згідно теорії вільної громади основними засадами ор­ганізації місцевого самоврядування є:

а) виборність органів місцевого самоврядування члена­ми громади;

б) розподіл питань, віднесених до відання місцевого самоврядування на самоврядні та такі, що передоручені органам громади державою;

в) місцеві справи (тобто самоврядні) мають іншу ніж державні справи, природу;

г) органи місцевого самоврядування є органами відпо­відної територіальної громади і не входять до системи ор­ганів державної влади;

д) органи державної влади не мають права втручатися у вирішення самоврядних питань, їх функція зводиться лише до адміністративного контролю за діяльністю органів міс­цевого самоврядування.

На зміну теорії вільної громади приходить громадівська теорія місцевого самоврядування, її основні положення збігаються з концептуальними положеннями теорії вільної громади, однак на перший план висувається не природний характер прав територіальної громади, а недержавна, пере­важно господарська природа діяльності органів місцевого самоврядування. Ця теорія не набула широкого поширення, оскільки вона не могла пояснити публічно-правовий харак­тер багатьох функцій, які здійснюють органи місцевого са­моврядування.

У середині XIX ст. набуває поширення державницька теорія місцевого самоврядування, основні положення якої були розроблені німецькими вченими Л. Штейном та Р. Гнейстом.

Державницька теорія розглядає місцеве самоврядування не як автономну форму публічної влади, природне право територіальної громади на самостійне вирішення питань місцевого значення, а як одну з форм організації місцевого управління, тобто як один із способів децентралізації дер­жавної влади на місцевому рівні. Відповідно, всі повнова­ження територіальної громади, її органів своїм джерелом мають державну владу.

У рамках державницької теорії сформувалося два на­прямки: політичний (Р. Гнейст) та юридичний (Л. Штейн), які по-різному визначали відмінність місцевого самовряду­вання від місцевого управління.

За Р. Гнейстом самостійність місцевого самоврядування має гарантувати виконання обов'язків посадових осіб орга­нів місцевого самоврядування на громадських засадах, що звільняє їх від економічної залежності від держави.

Л. Штейн вбачав гарантії самостійності місцевого са­моврядування в тому, що органи місцевого самоврядування є не органами державної влади, а органами територіальної громади, на які держава покладає здійснення відповідних завдань та функцій державного управління.

Основні положення цих теорій XIX ст. зберігають своє значення і дотепер, їх покладено в основу сучасних погля­дів на місцеве самоврядування.

§ 3. Історія становлення і розвитку системи місцевого самоврядування в Україні

Місцеве самоврядування - це довготривале явище в со­ціальному та політичному житті людства і його витоки ся­гають громадівського та племінного самоврядування в до-державницький період.

Місцеве самоврядування - це публічна форма само­стійного вирішення питань місцевого (а частково і держав-, ного) життя жителями, відповідних адміністративно-тери­торіальних одиниць та їх органами у межах Конституції і законів держави.

Система управління місцевими справами, при якій міс­цевому самоврядуванню відводиться провідна або суттєво важлива роль, іменується муніципалізмом або муніципаль­ною системою.

Інститут місцевого самоврядування в сучасному розу­мінні склався у світовій практиці на рубежі ХУІІГ-ХІХ ст., коли абсолютні монархії були трансформовані у демокра­тичні, правові держави. Боротьба за утвердження місцевого самоврядування, вільного від феодально-чиновницького свавілля, була одним з головних мотивів суспільних рухів цього історичного періоду. Ідеї місцевого самоврядування протиставлялись феодальній державі, становому патріар­хально-общинному (сільському) і корпоративно-цеховому (міському) самоврядуванню як продуктам феодалізму. Про­те деякі елементи станового самоврядування в демократич­них, правових державах збереглися (громада, статути міст тощо), але наповнилися новим правовим змістом.

В Україні самоврядні традиції існують з часів Київської Русі (вічева демократія) і є частиною державотворчих про- цесів. Ці традиції були продовжені в добу Козацької дер­жави (козацькі ради). У першій українській Конституції гетьмана П. Орлика (1710 р.) не тільки підтверджувалося станове самоврядування, але й було зроблено намагання захистити його від свавілля урядовців та закласти основи сучасного місцевого самоврядування. З Козацькою держа­вою слід пов'язувати початок становлення українського

муніципалізму.1

За часів Київської Русі різні форми місцевого самовря­дування (сільська, міська та регіональна) складаються та > розвиваються на основі звичаєвого права.

Так, нарівні регіону елементи самоврядування знаходи­ли свій вияв у вічах. Для вічової організації управління ха­рактерним був більш-менш чіткий розподіл повноважень між князем та вільним населенням регіону. Зокрема, до ві­дання князя відносилися судочинство, адміністративне управління, податкова політика. Віча відали питаннями війни і миру, закликали або виганяли князя, брали участь у формуванні адміністративних та судових органів тощо.

Суб'єктом міського самоврядування виступали міські громади, які користувалися значною адміністративною, господарською і судовою автономією. Найважливіші пи­тання міського життя вирішувалися на міських вічах2, а для розгляду поточних справ з числа вільних городян обирався війт та інші посадові особи міського самоврядування.

Економічну основу міського самоврядування становила міська корпоративна власність, у тому числі й на землю. Міська громада самостійно встановлювала правила госпо­дарювання, міські податки, платежі та інші повинності.

Суб'єктом сільського самоврядування виступала сільсь­ка громада - верв, яка об'єднувала жителів кількох сусідніх сіл, мала землю у корпоративній власності, представляла своїх громадян у відносинах з іншими громадами, феода­лами, державною владою.

Після входження українських земель до складу Велико­го Князівства Литовського елементи місцевого самовряду­вання, особливо в містах та містечках, отримали подаль­ший розвиток у формі війтівства, В цей час виникає до­сить складна система взаємовідносин між центральною

1 Оніщук М., Кампо В. Правові засади місцевого самоврядування в Україні.-К.:1998.-С. 8.

2 Гурбт О. А. Вічові традиції й самоуправління міст середньовічної України. // Актуальні проблеми розвитку міст та міського самоврядування (історія і сучасність). Тези міжнародної науково-практичної конференції.— Рівне.-1993 ~С. 13.

владою, власниками міст та міськими громадами, яка була обумовлена статусом міста.

Так, у великокнязівських містах поряд з органами місь­кого самоврядування функціонувала старостинська адмініс­трація - міський орган державної влади,— очолювана старо­стою, який призначався центральною владою. Війтів обира­ли на міських вічах, що в документах отримали назви: «гро­мада», «копа», «купа»1. Юридизації міське самоврядування у формі війтівства набуває з прийняттям Литовських статутів (1529, 1566, 1688 рр.), якими були узаконені міські віча.

У містах, що знаходилися у приватній або церковній вла­сності, функціонувала замкова адміністрація, яку очолював призначений власником намісник, урядник, тіун тощо.

Важливе значення для подальшого розвитку місцевого самоврядування в Україні мало магдебурзьке право, що починає поширюватися на українські міста починаючи від середини XIV ст. Магдебурзьке право передбачало надання міській громаді права запровадити модель міського само­врядування на зразок управління німецьким містом Магде­бургом і в деяких документах отримало назву німецького або саксонського права.

Першому українському місту (Сянок) магдебурзьке право було дароване Галицьким князем Болеславом-Юрієм 1339 року, в 1356 році його отримав Львів, а в 13/4 -Кам'янець-Подільський. Поширення магдебурзького права в Україні значно прискорилося після входження її земель до складу Великого Князівства Литовського та Королівства Польського. Так, в 1432 р. магдебурзьке право надано Лу­цьку, в 1442 р.- Снятину, в 1444 р- Житомиру, в 1494 р. (1498 р.) - Києву, в 1498 р- Дубну, в 1518р.- Ковелю, в 1524 р.- Уторопам, у 1547 р.- Берестечку, в 1564 р.- Брац-лаву, в 1584 р.- Корсуню, в 1585 р.- Переяславу, в 1600 р.-Каневу, в 1640 р. - Вінниці.

Магдебурзьке право надавалося місту Великим князем Литовським або Королем Польським і оформлювалося так званими магдебурзькими грамотами, які відігравали роль хартій (статутів) західноєвропейських міст. За формою та текстами оригінальних заголовків у літературі2 виділяють дві групи таких грамот:

1 Звідси право міської громади збиратися на віча отримало назву копно-го права (прим, автора).

Див.: Ковальський М. П. Привілеї («листи») на магдебурзьке право міс­там України в книгах Руської (Волинської) метрики ХУІ-ХУІІ ст. // Актуальні проблеми розвитку міст та міського самоврядування (історія і сучасність). Тези міжнародної науково-практичної конференції.- Рівне, 1993.- С — із вказівкою про надання місту магдебурзького

права1;

— без такої вказівки2.

Крім того з історії відома група грамот - конформацій (підтверджень) магдебурзького права і один випадок по­збавлення магдебурзького статусу міста - скасування в 1589 р. магдебурзької грамоти, наданої Білій Церкві в

1588р.

Юридичними наслідками надання місту магдебурзького права було: скасування звичаєвих норм, виведення міста з під юрисдикції місцевої адміністрації (феодалів, воєвод, намісників тощо) та запровадження власного органу місь­кого самоврядування — магістрату, який складався з двох колегій - ради (адміністративний орган) та лави (судовий

орган).

До складу ради входило від трьох до шести радців, які обиралися жителями міста, як правило, наступного дня піс­ля свята Нового року. Правом бути обраними користували­ся жителі міста «добрі, розумні, осідлі в місті, віком від 25 до 90 років, не дуже багаті і не дуже бідні, з доброю сла­вою, законнонароджені, охороняючі справедливість та пра­вду, такі, що не мають жадібності та злості, не лихварі, не двоєжонці тощо»3. Раду очолював бурмистер, повнова­ження якого по черзі (строком в один квартал) виконува­ли радці.

Лава складалася з 3 - 12 лавників, які обиралися довіч­но і складали присягу. Очолював колегію лавників війт. У містах з повним магдебурзьким правом (Київ, Стародуб, Житомир) війт обирався жителями міста із чотирьох кан­дидатур з наступним затвердженням Королем Польським4. У містах з неповним магдебурзьким правом війт призначав-

1 Наприклад: «Право майцдеборское мещанам чигиринским» (1592 р.)^ «Надане права майдеборского месту Острогському» (1585 р.)» «Фундація в Михайлове права Майдеборекого» (1592 р.) тощо.

2 Акти цієї групи характеризуються тим, що в їх заголовках відсутня згадка про магдебурзьке право, його надання фіксується в самому тексті. Наприклад: «Фундоване міста в Базилеві княжати Острозькому» (1578 р.), «Данина на фундованье места у Мусору Лагоровскому» (1578 р.) тощо (прим, автора).

3 Див.. Білоус А, О. Органи міського самоврядування на Київщині у XV — першій половині XVII ст. // Актуальні проблеми розвитку міст та місь­кого самоврядування (історія і сучасність). Тези міжнародної науково-практичної конференції-Рівне, 1993-С. 19.

4 Наприклад, право киян обирати війта підтверджувалося указами Сигі-змунда Августа від 28 травня 1570 р., Сигізмунда ІЇ1 від 10 травня 1588 р. та Владислава IV від 28 ліотого 1633 р.

ся Королем Польським, або на його обрання суттєво впли­вали старости1.

Своєрідних форм набуває місцеве самоврядування за часів існування Української козацької держави, що було обумовлено її полково-сотенним устроєм (XVII—XVIII.ст.). Полки та сотні одночасно були військовими та адміністра­тивно-територіальними одиницями і користувалися війсь­ково-адміністративним самоврядуванням.

Після підписання у 1654 р. Договору між Україною та Московською державою починається процес поступової ліквідації українських форм місцевого самоврядування. Так, після смерті гетьмана І. Скоропадського 3 липня 1722 р. в Україні запроваджується так звана комендантсь­ка система, що передбачала адміністративний нагляд за діяльністю органів місцевого самоврядування з боку росій­ських комендантів. У 1764 р. ліквідується Гетьманство, а в 1783 р. магістратські та ратушні суди замінюються судами «по учреждению о губерниях» та скасовується полково-т сотенний устрій. Після видання Катериною II 21 квітня 1785 р. «жалованой грамотьі на права й вьігодьі городам Российской Империи» були створені нові станові органи міського самоврядування - міські думи і процес уніфікації форм місцевого самоврядування в Україні за російським зразком було завершено2.

XIX - початок XX ст. характеризується становленням в Україні загальноімперських форм місцевого самовряду­вання.

Так, у 1838 р. запроваджується станове самоврядування для державних та вільних селян у формі сільського товари­ства, що в 1861 р. була поширена на всіх селян. Сільське товариство збігалося з сільською громадою і мало свою корпоративну власність, в тому числі й на землю. Найваж­ливіші питання в сільському товаристві вирішував сільсь­кий схід. Поточні справи вирішували обраний на сході сільський голова та призначений сільський писар.

1 Наприклад, у привілеї місту Крилову (1616 р.) зазначалося: «Позволя-ем... мещанам крьіловским при уряде й за ведомостю старости чигиринского теперешнего й потом будучих чотьірьі особьі межи собою на войтовство. местное обирати й их старосте подати, которьій одного з них на тое войтовс^' тво ствердити мает» (Цит. по: Білоус А. О. Органи міського самоврядування на Київщині у XV - першій половині XVII ст. // Актуальні проблеми розвит­ку міст та міського самоврядування (історія і сучасність). Тези міжнародної науково-практичної конференції.-Рівне, 1993.-С. 19).

Офіційно магдебурзьке право в Україні було скасовано в 1831 р. (в Ки­єві -указом Миколи І від 23 грудня 1834 р.) (прим, автора).

Регіональне самоврядування на загальноімперських засадах запроваджується в Україні після проведення Оле­ксандром II земської реформи в 1864 р. На рівні губерній формувалися представницькі органи місцевого самовря­дування - губернські земські збори. Вони обиралися за куріальною системою (у виборах брали участь три курії: повітові поміщики і промисловці, міські купці і власники нерухомості в містах, селяни). Земські збори обирали земську управу, яка вирішувала поточні справи, а конт­роль за діяльністю земств здійснював губернатор. Подіб­ним чином було організоване місцеве самоврядування і в

повітах.

Реформу міського самоврядування було здійснено в 1870 році. Вона передбачала створення представницьких органів міського самоврядування - міських дум, які обира­лися жителями міста за куріальною системою. Виконавчим органом міського самоврядування стає управа на чолі з мі­ським головою, який обирається міською думою.

За часів УНР здійснено спробу реформувати місцеве самоврядування. Вже в II Універсалі Української Цент­ральної Ради (20.11.1917 р.) оголошувалося про необхід­ність «вжити всіх заходів до закріплення й поширення прав місцевого самоврядування, що являються органами найвищої адміністративної влади на місцях»1. За Консти­туцією УНР від 29 квітня 1918 р. конституційний лад України мав базуватися на засадах принципу децентралі­зації: землям, волостям і громадам надавалися права ши­рокого самоврядування (ст. 5). Ст. 26 Конституції закріп­лювала принцип організаційної самостійності місцевого самоврядування: «Всякого рода справи місцеві впорядко­вують виборні Ради і Управи громад, волостей і земель. їм належить єдина безпосередня місцева власть: міністри УНР тільки контролюють і координують їх діяльність, безпосередньо і через визначених ними урядовців, не втручаючись до справ, тим Радам і Управам призначених, а всякі спори в ціх справах рішає Суд Української Народ­ної Республіки» . Проте ці конституційні положення не були реалізовані.

Нова історія місцевого самоврядування в Україні почи­нається після прийняття 7 грудня 1990 р. Закону «Про міс-

1 Цит, по: Конституційні акти України. 1917-1920. Невідомі конституції України.- К.: Філософська і соціологічна думка.- 1992.- С. 68.

2 Цит. по: Конституційні акти України. 1917-1920. Невідомі конституції України-С. 74.

цеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування», де місцеве самоврядування визначалося як «територіальна самоорганізація громадян для самостій­ного вирішення безпосередньо або через державні і гро­мадські органи, які вони обирають, усіх питань місцевого життя, виходячи з інтересів населення, на основі законів Української РСР та власної фінансово-економічної бази». Прийняття Закону стало першою спробою трансформувати місцеві ради (які на той час входили до єдиної системи ор­ганів державної влади) всіх територіальних рівнів в органи місцевого самоврядування. При цьому Закон виходив з те­орії дуалізму місцевого самоврядування, що знайшло своє відображення у визначеному ним статусі місцевих рад -вони мали подвійну природу: як органи місцевого самовря­дування і як органи державної влади.

Наступним кроком у становленні місцевого самовряду­вання в Україні стало прийняття 26 березня 1992 р. нової редакції Закону (в новій редакції він мав назву Закон України «Про місцеві ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування»), де намітився відхід від дуа­лістичної теорії та передбачалося впровадження інститутів місцевого і регіонального самоврядування. Місцеве само­врядування розглядалося як територіальна самоорганіза­ція громадян для самостійного вирішення безпосередньо або через органи, які вони обирають, усіх питань місцевого життя в межах Конституції України, законів України та власної фінансово-економічної бази, а регіональне само­врядування як територіальна самоорганізація громадян для вирішення безпосередньо або через органи, які вони утворюють, питань місцевого життя в межах Консти­туції України та законів України. Територіальною осно­вою місцевого самоврядування визначалися сільрада, се­лище, місто, а регіонального самоврядування - район, об­ласть.

Завершуючи викладене слід зазначити, що інституціо* налізація місцевого самоврядування в сучасній незалеж­ній Україні пов'язана з проведенням муніципальної ре­форми, яка тісно пов'язана з конституційною та адмініст­ративною реформою. Таким чином, в силу історичних причин тільки наприкінці XX ст. в Україні склалися не­обхідні передумови для формування демократичної муні­ципальної системи.1

1 Онішук М., Кампо В. Правові засади місцевого самоврядування в Ук­раїні.- Київ- 1998.-С. 8.


^ РОЗДІЛ ІІ

ПРАВОВІ ОСНОВИ І СИСТЕМА МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ

§ 1. Повноваження місцевого самоврядування

Повноваження місцевого самоврядування - ще ви­значені Конституцією І законами України, іншими право- ' вими актами права і обов'язки територіальних громад, органів місцевого самоврядування із здійснення завдань та функцій місцевого самоврядування.

У загальному вигляді найважливіші питання, віднесені до відання місцевого самоврядування, визначені Констит ' ту цією України, ст. 143 якої передбачає, Ідо територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через ! утворені ними органи місцевого самоврядування управля­ють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвит­ку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання; встановлюють місцеві подат­ки і збори відповідно до закону; забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів; утво­рюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні під­приємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місце­вого значення, віднесені законом до їхньої компетенції.

Деталізуються та конкретизуються повноваження міс­цевого еамоврядуванм* в Законі «Про місцеве самовряду­вання в Україні», в галузевому законодавстві та в інших ' правових актах: Одночасно необхідно зазначити, що пере­важна більшість повноважень місцевого самоврядування здійснюється через представницькі органи місцевого само­врядування та їх виконавчі органи* В силу цього, в законах та інших правових актах повноваження місцевого самовря­дування як правило визначаються шляхом закріплення по­вноважень відповідних органів місцевого самоврядування. При цьому Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» : згідно з принципом розподілу повноважень окремо визна­чає компетенцію представницьких органів місцевого само- ; врядування - сільських, селищних, міських раді їх вико-; ; навчих органів та сільського* селищного, міського голови.

За своєю структурою повноваження місцевого самовря­дування включають: ;;1

а) власні (самоврядні) повноваження, здійснення яких пов'язане з вирішенням питань місцевого значення, надан­ням громадських послуг населенню;

б) делеговані повноваження (окремі повноваження ор­ганів виконавчої влади надані законом органам місцевого самоврядування), здійснення яких пов'язане з виконанням функцій виконавчої влади на місцях.

Територіальні громади, як первинні суб'єкти місцевого самоврядування, правомочні безпосередньо розглядати та вирішувати будь-яке питання, віднесене до самоврядних . повноважень.

Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» визна- -чає групи повноважень місцевого самоврядування в таких сферах та галузях: :

соціально-економічного і культурного розвитку, плану­вання та обліку;

бюджету, фінансів і цін; ;

управління комунальною власністю; ;

житлово-комунального господарства, побутового, торго- ' вельного обслуговування, громадського харчування, тран­спорту і зв'язку; .-:

будівництва; . ,-.: . освіти, охорони здоров'я, культури, фізкультури і спорту; ;

регулювання земельних відносин та охорони навколй- ; шнього природного середовища;

соціального захисту населення;

зовнішньоекономічної діяльності; ;

оборонної роботи;

вирішення питань адміністративно-територіального устрою;

забезпечення законності, правопорядку, охорони прав, свобод і законних інтересів громадян; г

відзначення державними нагородами, відзнаками Пре- •;• зидента України та присвоєння почесних звань України. ;

§ 2. Система місцевого самоврядування

Згідно ст. 140 Конституції України місцеве самовряду­вання здійснюється територіальною громадою в порядку, > встановленому законом, як безпосередньо, так і через орга- ' ни місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, тобто через певний структурно-організаційний механізм, який іменується системою місце­вого самоврядування

^ Система місцевого самоврядування в структурно-організаційному плані являє собою сукупність органів міс- цевого самоврядування, органів самоорганізації населення та організаційних форм, за допомогою яких відповідна те­риторіальна громада або її складові частини здійснюють завдання та функції місцевого самоврядування, вирішують питання місцевого значення.

Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» (ст. 5) до елементів системи місцевого самоврядування відносить:

територіальну громаду;

сільську, селищну, міську раду;

сільського, селищного, міського голову;

виконавчі органи сільської, селищної, міської ради;

районні в місті ради, які створюються у містах з район­ним поділом за рішенням територіальної громади міста або

міської ради;

районні та обласні ради, що представляють спільні ін­тереси територіальних громад сіл, селищ, міст;

органи самоорганізації населення.

У структурі системи місцевого самоврядування можна виділити два основних елементи — територіальну громаду та органи місцевого самоврядування.

^ Територіальна громада - це основний суб'єкт місце­вого самоврядування, її складають жителі села (кількох

сіл), селища, міста.

За обсягом правоздатності та дієздатності своїх членів територіальна громада є неоднорідною - її складають жи­телі села, селища, міста, які мають різний правовий статус (громадяни України, іноземці, особи без громадянства). Члени міської громади - громадяни України, які досягли 18 річного віку та не визнані судом недієздатними - є ак­тивними суб'єктами міського самоврядування. Вони ма­ють право обирати органи і посадових осіб місцевого само­врядування, бути обраними або призначеними до органів місцевого самоврядування або їх посадовими особами, бра­ти участь у місцевих референдумах, зборах громадян за місцем проживання та користуватися іншими передбаче­ними Конституцією України, законами України та статута­ми територіальних громад правами на участь у здійсненні місцевого самоврядування.

Територіальна громада безпосередньо вирішує питання, віднесені до відання місцевого самоврядування використо­вуючи різні форми прямої демократії.

Право жителів міста — активних суб'єктів міського са­моврядування, приймати участь у здійсненні міського са­моврядування, може бути реалізовано в таких формах:

- міський референдум;

- вибори депутатів відповідної місцевої ради та пере­дбачених законом посадових осіб місцевого самоврядуван­ня (місцеві вибори);

- загальні збори громадян за місцем проживання;

- колективні та індивідуальні звернення (петиції) жителів міста до органів і посадових осіб міського самоврядування;

- громадські слухання;

- місцеві ініціативи;

- участь у роботі органів міського самоврядування та робота на виборних посадах міського самоврядування;

  • інші, не заборонені законом, форми. ^ Органами місцевого самоврядування є: 1. Сільські, селищні, міські, районні у містах (у разі їх створення) ради — представницькі органи місцевого само­врядування, які представляють відповідні сільські, селищ­ні, міські або внутрішньоміські (районні у місті) територі­альні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визна­чені Конституцією та законами України (див. схему 2).







Загальний склад сільської, селищної, міської, районної у місті ради визначається відповідною радою самостійно в | межах.» визначених Законом України «Про вибори депутатів І місцевих рад та сільських, селищних, міських голів». При | цьому Закон передбачає, що він має становити в адміністра­тивно-територіальних одиницях з чисельністю населення: до 3 тисяч - від 15 до 25 депутатів; до 5 тисяч - від 20 до ЗО депутатів; до 20 тисяч - від 25 до 35 депутатів; до 50 тисяч - від ЗО до 45 депутатів до 100 тисяч - від 35 до 50 депутатів; до 250 тисяч - від 40 до 60 депутатів; до 500 тисяч — від 50 до 75 депутатів; до 1 мільйона - від 60 до 90 депутатів; понад 1 мільйон - від 75 до 120 депутатів. Вибори депутатів сільських, селищних, міських, район­них у містах рад є вільними і відбуваються на основі гаран­тованого Конституцією та законами України загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голо­сування за мажоритарною виборчою системою відносної більшості по одномандатних виборчих округах, на які по­діляється вся територія відповідно села, селища, міста, ра­йону в місті.

Рада вважається правомочною за умови обрання не мен­те як двох третин депутатів від загального складу ради.

^ Строк повноважень сільських, селищних, міських, ра­йонних у містах рад - чотири роки. Відповідно до Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» (ст. 78) повнова­ження ради можуть бути припинені достроково за рішен­ням місцевого референдуму або Верховної Ради України у

випадках:

1) якщо рада прийняла рішення з порушенням Консти­туції та законів України, прав і свобод громадян, ігноруючи при цьому вимоги компетентних органів про приведення <-• цих рішень у відповідність із законом;

2) якщо сесії ради не проводяться без поважних причин у строки, встановлені законом, або рада не вирішує питань, віднесених до її відання.

Сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією та законами України до їх відання. Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» (ст. 26) визначає виключну компетенцію сільсь­ких, селищних, міських рад, яку становлять питання, що можуть бути вирішені виключно на пленарних засіданнях відповідної ради. До них, зокрема, відносяться питання: ;

1) самоорганізації ради та формування 'її органів (за­твердження регламенту ради; утворення і ліквідація постій­них та інших комісій ради, затвердження та зміна їх складу* обрання голів комісій; утворення виконавчого комітету ра­ди, визначення його чисельності, затвердження персональ­ного складу; внесення змін до складу виконавчого комітету та його розпуск; обрання за пропозицією сільського, сели­щного, міського голови на посаду та звільнення з посади секретаря ради; затвердження за пропозицією сільського, селищного, міського голови структури виконавчих органів ради, загальної чисельності апарату ради та її виконавчих органів, витрат на їх утримання; утворення за поданням сільського, селищного, міського голови інших виконавчих органів ради; визначення відповідно до закону кількісного складу ради; затвердження плану роботи ради та заслухо­вування звіту про його виконання);

^ 2) організації та функціонування системи місцевого са­моврядування (прийняття рішення про проведення місцевого референдуму; прийняття відповідно до законодавства рішень щодо організації проведення референдумів та виборів орга­нів державної влади, місцевого самоврядування та сільсько­го, селищного, міського голови; прийняття рішень про наді­лення органів самоорганізації населення окремими власними повноваженнями органів місцевого самоврядування, а також про передачу коштів, матеріально-технічних та інших ресур­сів, необхідних для їх здійснення; прийняття рішення про дострокове припинення повноважень органів територіальної самоорганізації населення у випадках, передбачених зако­ном; затвердження статуту територіальної громади);

  • 3) економічного і соціального розвитку території, бю­джету, управління комунальною власністю (затвердження програм еоціально-економічного та культурного розвитку відповідних адміністративно-територіальних одиниць, ці­льових програм з інших питань місцевого самоврядування;< затвердження місцевого бюджету, внесення змін до нього; затвердження звіту про виконання відповідного бюджету; встановлення місцевих податків і зборів та розмірів їх ста­вок у межах, визначених законом; утворення позабюджет­них цільових (у тому числі валютних) коштів, затверджен­ня положень про ці кошти; затвердження звітів про вико­ристання зазначених коштів; прийняття рішень щодо випуску місцевих позик; прийняття рішень щодо отриман­ня позик з інших місцевих бюджетів та джерел, а також щодо передачі коштів з відповідного місцевого бюджету; прийняття рішень щодо надання відповідно до чинного за-

конодавства пільг по місцевих податках і зборах; встанов­лення для підприємств, установ та організацій, що нале­жать до комунальної власності відповідних територіальних громад, розміру частки прибутку, яка підлягає зарахуванню до місцевого бюджету; прийняття рішень щодо відчуження відповідно до закону комунального майна; затвердження місцевих програм приватизації, а також переліку об'єктів комунальної власності, які не підлягають приватизації; ви­значення доцільності, порядку та умов приватизації об'єк­тів права комунальної власності; вирішення питань про придбання в установленому законом порядку приватизова­ного майна, про включення до об'єктів комунальної влас­ності майна, відчуженого у процесі приватизації, договір купівлі - продажу якого в установленому порядку розірва­но або визнано недійсним; про створення, ліквідацію, реор­ганізацію та перепрофілювання підприємств, установ та організацій комунальної власності відповідної територі­альної громади; прийняття рішень про передачу іншим ор­ганам окремих повноважень щодо управління майном, що належить до комунальної власності відповідної територі­альної громади, визначення меж цих повноважень та умов їх здійснення; створення у разі необхідності органів і служб для забезпечення здійснення з іншими суб'єктами комунальної власності спільних проектів або спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, уста­нов та організацій, визначення повноважень цих органів (служб); вирішення відповідно до законодавства питань про створення підприємствами комунальної власності спі­льних підприємств, у тому числі з іноземними інвестиція­ми; заснування засобів масової інформації відповідної ра­ди, призначення і звільнення їх керівників; вирішення від­повідно до закону питань регулювання земельних відносин; затвердження відповідно до закону ставок земельного по-' датку, розмірів плати за користування природними ресур­сами, що є у власності відповідних територіальних громад; вирішення відповідно до закону питань про надання дозво­лу на спеціальне використання природних ресурсів місце-' вого значення, а також про скасування такого дозволу;* прийняття рішень про організацію територій і об'єктів^ природно-заповідного фонду місцевого значення та іншихг територій, що підлягають особливій охороні; внесення про-= позицій до відповідних державних органів щодо оголо­шення природних та інших об'єктів, що мають екологічну, історичну, культурну або наукову цінність, пам'ятками природи, історії або культури, які охороняються законом;

к надання відповідно до законодавства згоди на розміщення

• на території села, селища, міста нових об'єктів, сфера еко-В логічного впливу діяльності яких згідно з діючими норма-В тивами включає відповідну територію); В 4) здійснення контрольних функцій (заслуховування звіту В сільського, селищного, міського голови про діяльність вико-V навчих органів ради; прийняття рішення про недовіру сіль-

• ському, селищному, міському голові; заслуховування звітів

• постійних комісій, керівників виконавчих органів ради та

• посадових осіб, яких вона призначає або затверджує; заслу-

• ховування повідомлень депутатів про роботу в раді, вико-К нання ними доручень ради; розгляд запитів депутатів, при-К йняття рішень по запитах; прийняття рішень щодо достроко-

• вого припинення повноважень депутата ради в порядку, В встановленому законом; скасування актів виконавчих орга-В нів ради, які не відповідають Конституції чи законам Украї-В ни, іншим актам законодавства, рішенням відповідної ради, В прийнятим у межах її повноважень; прийняття рішення щодо В дострокового припинення повноважень сільського, селищ-В ного, міського голови у випадках, передбачених законом); В 5) інші питання (заснування засобів масової інформації В відповідної ради, призначення і звільнення їх керівників; В прийняття рішень про об'єднання в асоціації або вступ до В асоціацій, інших форм добровільних об'єднань органів мі-В сцевого самоврядування та про вихід з них; створення від-II повідно до закону міліції, яка утримується за рахунок кош-1 тів відповідного місцевого бюджету; затвердження і звіль­нення керівників та дільничних інспекторів цієї міліції; заслуховування повідомлень керівників органів внутрішніх справ про їх діяльність щодо охорони громадського поряд­ку на відповідній території, порушення перед відповідними органами вищого рівня питання про звільнення з посади керівників цих органів у разі визнання їх діяльності незадо­вільною; прийняття рішень з питань адміністративно-територіального устрою в межах і порядку, визначених за­коном; затвердження договорів, укладених сільським, се­лищним, міським головою від імені ради, з питань, відне­сених до її виключної компетенції; встановлення відповід­но до законодавства правил з питань благоустрою території населеного пункту, забезпечення в ньому чистоти і поряд­ку, торгівлі на ринках, додержання тиші в громадських мі­сцях, за порушення яких передбачено адміністративну від­повідальність; прийняття у межах, визначених законом, рішень з питань боротьби зі стихійним лихом, епідеміями, епізоотіями, за порушення яких передбачено адміністрати-вну відповідальність; затвердження відповідно до закону Положення про зміст, опис та порядок використання сим­воліки територіальної громади тощо).

Сільська» селищна, міська, районна у місті рада прово­дить свою роботу сесійно.

^ Сесію ради скликають пленарні засідання ради, а також засідання постійних комісій ради. Сесії ради скликаються: сільської, селищної, міської — відповідно сільським, сели­щним, міським головою, а:районної у місті - головою ради в міру необхідності, але не менше одного разу на квартал, Сесія ради є правомочною, якщо в її пленарному засіданні бере участь більше половини депутатів від загального

складу ради.

Рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень. Рішення ради приймається відкри­тим (у тому числі поіменним) або таємним голосуванням.

Для вивчення, попереднього розгляду і підготовки пи­тань, які належать до її.відання, здійснення контролю за виконанням рішень ради, її виконавчого комітету рада створює постійні комісії. Постійні комісії обираються ра- і дою з числа депутатів ради на строк її повноважень у складі голови і членів комісії. Перелік, хфункціональна спрямова- 5 ність і порядок організації роботи постійних комісій визна­чаються відповідною радою ( в регламенті ради та Положен­ням про постійні комісії, що затверджується радою).

Постійні комісії за дорученням ради або за власною іні­ціативою попередньо розглядають проекти програм соціаль­но-економічного і культурного розвитку, місцевого бю­джету, звіти про виконання програм і бюджету, вивчають і готують питання про стан та розвиток відповідних галузей господарського і соціально-культурного будівництва, інші питання, які вносяться на розгляд ради, розробляють проекти рішень ради та готують висновки з цих питань, виступають на сесіях ради з доповідями і співдоповідями. Вони також попередньо розглядають кандидатури осіб, які пропонують­ся для обрання, затвердження, призначення або погодження відповідною радою, готують висновки з цих питань.

Рекомендації постійних комісій підлягають обов'язко­вому розгляду органами, підприємствами, установами, ор­ганізаціями, посадовими особами, яким вони адресовані. Про результати розгляду і вжиті заходи має бути повідом­лено комісіям у встановлений ними строк.

^ Обласні та районні ради мають дещо іншу, ніж сільсь­кі, селищні, міські ради природу. Вони не виступають пре­дставницькими органами обласних та районних громад,

Конституція України не визнає наявності таких громад і не розглядає населення області, району як суб'єкти місцевого самоврядування, а обласні, районні ради конституюються як органи місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст у межах повноважень, визначених Конституцією України, цим та іншими законами, а також повноважень, переданих їм сільськими, селищними, міськими радами.

Загальний склад обласної, районної ради визначається відповідною радою самостійно в межах, визначених Зако­ном України «Про вибори депутатів місцевих рад та сіль­ських, селищних, міських голів». При цьому Закон пере­дбачає, що загальний склад районної ради визначається з урахуванням кількості територіальних громад адміністра­тивно-територіальних одиниць, що входять до складу ра­йону. Територіальні громади в межах району повинні мати в районній раді рівну кількість депутатських мандатів. При цьому у разі наявності у районі до 10 (включно) територі­альних громад кожна територіальна громада має бути пред­ставлена в районній раді не менш як 4 депутатами, від 11 до ЗО (включно) - 3 депутатами, понад 30-2 депутатами. В цілому загальний склад районної ради не повинен пере­вищувати 120 депутатів.

Відповідно загальний склад обласної ради визначається з урахуванням кількості районів, міст обласного значення, що входять до складу області. Райони, міста обласного зна­чення повинні мати в обласній раді рівну кількість депу­татських мандатів. При цьому у разі наявності в області до 15 (включно) районів, міст обласного значення кожний ра­йон, місто обласного значення має бути представлено в об­ласній раді не менш як 4 депутатами, від 16 до ЗО (включ­но) -. З депутатами, понад ЗО - 2 депутатами. При цьому загальний склад обласної ради не повинен перевищувати 200 депутатів.

Вибори депутатів районної ради проводяться за мажо­ритарною виборчою системою відносної більшості по бага­томандатних виборчих округах, межі яких збігаються з ме­жами відповідних сіл, селищ, міст районного значення, які є адміністративно-територіальними одиницями, що входять до складу цього району.

Вибори депутатів обласної ради проводяться за мажо­ритарною виборчою системою відносної більшості по бага­томандатних виборчих округах, межі яких збігаються від­повідно з межами районів та міст обласного значення, що входять до складу цієї області. / , Конституція України (ст, 143) до відання обласних, ра­йонних рад відносить:

—затвердження програми соціально-економічного та культурного розвитку відповідних областей і районів та контроль за їх виконанням;

— затвердження районних і обласних бюджетів, які формуються з коштів державного бюджету для їх відповід­ного розподілу між територіальними громадами або для виконання спільних проектів та з коштів, залучених на до­говірних засадах з місцевих бюджетів для реалізації спіль­них соціально-економічних і культурних програм, та конт­роль за їх виконанням;

— вирішують інші питання, віднесені законом до їхньої компетенції.

Очолює обласну, районну раду її голова, який обирається відповідною радою з числа її депутатів у межах строку повно­важень ради таємним голосуванням. Повноваження голови ради можуть бути припинені радою достроково, якщо за його звільнення проголосувало не менш як дві третини депутатів від загального складу ради шляхом таємного голосування.

Голова ради працює у раді на постійній основі, не може мати інший представницький мандат, суміщати свою служ­бову діяльність з іншою роботою, у тому числі на громад­ських засадах (крім викладацької, наукової та творчої у по-заробочий час), займатися підприємницькою діяльністю, одержувати від цього прибуток.

Обласна, районна рада може утворити президію (коле­гію) ради у складі голови ради, його заступника, голів постійних комісій ради, уповноважених представників де­путатських груп і фракцій, яка є дорадчим органом ради. Президія (колегія) ради попередньо готує узгоджені пропо­зиції і рекомендації з питань, що передбачається внести на розгляд ради, вона може приймати рішення, які мають до­радчий характер.

Обласна, районна рада не утворює власних виконавчих органів, а відповідні повноваження делегуються нею обла­сній, районній державній адміністрації.

Організаційне, правове, інформаційне, аналітичне, ма­теріально-технічне забезпечення діяльності ради, її органів, депутатів здійснює виконавчий апарат ради, який утворю­ється відповідною радою. Він сприяє здійсненню відповід­ною радою взаємодії і зв'язків з територіальними громада­ми, місцевими органами виконавчої влади, органами та по­садовими особами місцевого самоврядування. Виконавчий апарат ради за посадою очолює голова відповідної ради.

3. ^ Сільський, селищний, міський голова є головною по­садовою особою територіальної громади відповідно села (добровільного об'єднання в одну територіальну громаду жителів кількох сіл), селища, міста. Він здійснює три осно­вні функції: 1) представляє територіальну громаду у відно­шеннях з іншими територіальними громадами, органами державної влади, підприємствами, установами і організаці­ями; 2) головує на пленарних засіданнях відповідної ради; 3) очолює виконавчий комітет відповідної ради.

Конституційна модель місцевого самоврядування в Україні характеризується певним дуалізмом (сільський се­лищний, міський голова - рада), що передбачає обрання сільського, селищного, міського голови незалежним від ради шляхом, він обирається відповідною територіальною грома­дою на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на чотири роки в по­рядку, визначеному Законом України «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів», і здійс­нює свої повноваження на постійній основі.

Згідно Закону вибори сільського, селищного, міського голови проводяться за мажоритарною виборчою системою відносної більшості по єдиному одномандатному виборчому округу, межі якого збігаються з межами села, селища, міста. При цьому сільським, селищним, міським головою може бути обраний громадянин України, який проживає на території від­повідно села, селища, міста і на день виборів досяг 18 років.

Повноваження сільського, селищного, міського голови починаються з моменту оголошення відповідною сільсь­кою, селищною, міською виборчою комісією на пленарно­му засіданні ради рішення про його обрання і закінчуються в момент вступу на цю посаду іншої обраної відповідно до закону особи.

Закон передбачає можливість дострокового припинення його повноважень у разі:

1)його звернення з особистою заявою до відповідної ради про складення ним повноважень голови;

2) припинення його громадянства;

3) набрання законної сили обвинувальним вироком що­до нього;

4) порушення ним вимог щодо обмеження сумісності його діяльності з іншою роботою (діяльністю), встановле­них цим Законом;

5) визнання його судом недієздатним, безвісно відсут* нім або оголошення таким, що помер;

6) його смерті. Крім того, якщо голова порушує Конституцію або зако­ни України, права і свободи громадян, не забезпечує здійс­нення наданих йому повноважень або в інших випадках, його повноваження можуть бути припинені достроково за рішенням місцевого референдуму або за рішенням відпові­дної ради., прийнятим шляхом таємного голосування не менш як двома третинами голосів депутатів від загального складу ради.

Відповідно до закону сільський, селищний, міський го­лова: забезпечує здійснення у межах наданих законом пов­новажень органів виконавчої влади на відповідній терито­рії, додержання Конституції та законів України, виконання актів Президента України та відповідних органів виконав­чої влади; організовує в межах, визначених законом, робо­ту відповідної ради та її виконавчого комітету; підписує рішення ради та її виконавчого комітету; вносить на роз­гляд ради пропозицію щодо кандидатури на посаду секре­таря ради; вносить на розгляд ради пропозиції про кількіс­ний і персональний склад виконавчого комітету відповідної ради; вносить на розгляд ради пропозиції щодо структури і штатів виконавчих органів ради, апарату ради та її вико­навчого комітету; здійснює керівництво апаратом ради та її виконавчого комітету; скликає сесії ради, вносить пропо­зиції та формує порядок денний сесій ради і головує на пленарних засіданнях ради; забезпечує підготовку до роз­гляду ради проектів програм соціально-економічного та культурного розвитку, цільових програм з інших питань самоврядування, місцевого бюджету та звіту про його ви­конання, рішень ради з інших питань, що належать до її відання; оприлюднює затверджені радою програми, бю­джет та звіти про їх виконання; призначає на посади та зві­льняє з посад керівників відділів, управлінь та інших вико­навчих органів ради, підприємств, установ та організацій, що належать до комунальної власності відповідних терито­ріальних громад; скликає загальні збори громадян за міс­цем проживання; забезпечує виконання рішень місцевого референдуму, відповідної ради, її виконавчого комітету; є розпорядником бюджетних, позабюджетних цільових (утому числі валютних) коштів, використовує їх лише за призначенням, визначеним радою; представляє територі­альну громаду, раду та її виконавчий комітет у відносинах з державними органами, іншими органами місцевого само­врядування, об'єднаннями громадян, підприємствами, уста­новами та організаціями незалежно від форм власності, громадянами, а також у міжнародних відносинах відпові-

дно до законодавства; звертається до суду щодо визнання незаконними актів інших органів місцевого самовряду­вання, місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій, які обмежують права та інтереси територіальної громади, а також повноваження ради та її органів; укладає від імені територіальної громади, ради та її виконавчого комітету договори відповідно до законо­давства, а з питань, віднесених до виключної компетенції ради, подає їх на затвердження відповідної ради; веде особистий прийом громадян; забезпечує на відповідній території додержання законодавства щодо розгляду звер­нень громадян та їх об'єднань; здійснює інші повнова­ження місцевого самоврядування, визначені цим та інши­ми законами, якщо вони не віднесені до виключних пов­новажень ради або не віднесені радою до відання її виконавчих органів.

У межах своїх повноважень сільський, селищний, місь­кий голова видає розпорядження.

3. ^ Виконавчі органи сільських, селищних, міських, ра­йонних у містах (у разі їх створення) рад - їх виконавчі ко­мітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи. Виконавчі органи сільських, селищних, міських, районних у містах рад є підконтрольними і підзві­тними відповідним радам, а з питань здійснення делегова­них їм повноважень органів виконавчої влади - також під­контрольними відповідним органам виконавчої влади.

^ Виконавчий комітет ради утворюється відповідною радою на строк її повноважень у складі відповідно сільсь­кого, селищного, міського голови, районної у місті ради — голови відповідної ради, заступника (заступників) сільсь­кого, селищного, міського голови із питань діяльності ви­конавчих органів ради, керуючого справами (секретаря) виконавчого комітету, а також керівників відділів, управ­лінь та інших виконавчих органів ради, інших осіб. До складу виконавчого комітету сільської, селищної, міської ради входить також за посадою секретар відповідної ради.

Очолює виконавчий комітет відповідно сільський, се­лищний, міський голова, районної у місті ради - голова відповідної ради. Після закінчення повноважень ради, сіль­ського, селищного, міського голови, голови районної у міс­ті ради її виконавчий комітет здійснює свої повноваження до сформування нового складу виконавчого комітету.

^ Кількісний склад виконавчого комітету визначається самостійно відповідною радою, а його персональний склад затверджується радою за пропозицією сільського, селищ-ного, міського голови, районної у місті ради - за пропози­цією голови відповідної ради.

Виконавчий комітет сільської, селищної, міської, ра­йонної у місті ради може розглядати і вирішувати питання, віднесені Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» до відання виконавчих органів ради. Він, зокрема:

1) попередньо розглядає проекти місцевих програм соці­ально-економічного і культурного розвитку, цільових про­грам з інших питань, місцевого бюджету, проекти рішень з інших питань, що вносяться на розгляд відповідної ради;

2) координує діяльність відділів, управлінь та інших виконавчих органів влади, підприємств, установ та органі­зацій, що належать до комунальної власності відповідної територіальної громади, заслуховує звіти про роботу їх ке­рівників;

3) має право змінювати або скасовувати акти підпоряд­кованих йому відділів, управлінь, інших виконавчих орга­нів ради, а також їх посадових осіб.

Основною формою роботи виконавчого комітету є його засідання, які скликаються відповідно сільським, селищ­ним, міським головою (головою районної у місті ради), а в разі його відсутності чи неможливості здійснення ним цієї функції - заступником сільського, селищного, міського го­лови з питань діяльності виконавчих органів ради (район­ної у місті ради - заступником голови ради) в міру необ­хідності, але не рідше одного разу на місяць, і є правомоч­ними, якщо в них бере участь більше половини від загального складу виконавчого комітету.

^ Відділи, управління та інші виконавчі органи сільської, селищної, міської, районної у місті ради створюються ра­дою у межах затверджених нею структури і штатів для здійснення повноважень, що належать до відання виконав­чих органів сільських, селищних, міських рад. Відділи, управління та інші виконавчі органи ради є підзвітними і підконтрольними раді, яка їх утворила, підпорядкованими її виконавчому комітету, сільському, селищному, міському голові, голові районної у місті ради. Керівники відділів, управлінь та інших виконавчих органів ради призначають­ся на посаду і звільняються з посади сільським, селищним, міським головою, головою районної у місті ради одноосо­бове, а у випадках, передбачених законом,- за погоджен­ням з відповідними органами виконавчої влади.

Сільська, селищна, міська рада може прийняти рішення про розмежування повноважень між її виконавчим коміте­том, відділами, управліннями, іншими виконавчими орга-

нами ради та сільським, селищним, міським головою в ме­жах повноважень, наданих законом виконавчим органам сільських, селищних, міських рад.

§ 3. Матеріальна і фінансова основа місцевого самоврядування

Реальність місцевого самоврядування визначається в першу чергу матеріальними і фінансовими ресурсами, яки­ми розпоряджається територіальна громада та які в сукуп­ності становлять матеріальну і фінансову основу місцевого самоврядування.

Конституція України (ст. 142) до матеріальної і фінан­сової основи місцевого самоврядування відносить рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні ра­йонних і обласних рад.

Комунальна власність. Провідне місце в структурі ма­теріальної та фінансової основи місцевого самоврядування займає комунальна власність. Поняття комунальної влас­ності вперше на законодавчому рівні було введено Законом України «Про власність» від 7 лютого 1991 р. і на той час комунальна власність (або відповідно до Закону - власність адміністративно-територіальних одиниць) розглядалася як різновид державної власності (ст. 31 Закону). Конституція України 1996 року визначає комунальну власність як само­стійну форму власності, суб'єктами якої є територіальні громади села (кількох сіл у разі добровільного об 'єднання у сільську громаду їх жителів), селища, міста, району в місті.

Від імені та в інтересах територіальних громад право­мочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності можуть здійснюва­ти відповідні органи місцевого самоврядування.

До складу комунальної власності входить: рухоме і не­рухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, зем­ля, природні ресурси, підприємства, установи та організа­ції, в тому числі банки, страхові товариства, а також пен­сійні фонди, частка в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, місцеві енергетичні системи, гро­мадський транспорт, системи зв'язку та інформації, закла­ди культури, освіти, спорту, охорони здоров'я, науки, соці­ального обслуговування, майно, передане у комунальну власність іншими суб'єктами власності та будь-яке інше майно, рухомі та нерухомі об'єкти, які за правом власності належать територіальним громадам, а також кошти, отри­мані від відчуження об'єктів права комунальної власності.

Перелік об'єктів права комунальної власності територі­альної громади визначає відповідна сільська, селищна, мі­ська рада.

Рухоме і нерухоме майно, інші об'єкти права кому­нальної власності громадського користування, які мають важливе значення для життєзабезпечення села, селища, мі­ста, задоволення потреб територіальної громади та для збе­реження історико-культурних об'єктів визначаються тери­торіальною громадою як об'єкти виключного права кому­нальної власності.

До об'єктів виключного права комунальної власності, зокрема, можуть бути віднесені:

землі загального користування населених пунктів (май­дани, вулиці, проїзди, шляхи, пасовища, сінокоси, набере­жні, парки, міські ліси, сквери, бульвару, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів), а також землі, надані для розміщення будинків органів державної влади та орга­нів місцевого самоврядування;

землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення;

річки, водойми та їх береги;

кладовища;

пам'ятки історії та архітектури;

природні ландшафти та заповідники;

інші об'єкти, перелік яких встановлює територіальна громада або відповідна рада.

Об'єкти виключного права комунальної власності не можуть бути відчужені у будь-який спосіб, а їх перелік встановлюється статутом територіальної громади.

Територіальні громади можуть мати спільну власність (сумісну або часткову) - об'єкти, що задовольняють спільні потреби територіальних громад, об'єкти права комунальної власності, а також кошти місцевих бюджетів, які за рішен­ням двох або кількох територіальних громад, відповідних органів місцевого самоврядування об'єднуються на догові­рних засадах для виконання спільних проектів або для спі­льного фінансування (утримання) комунальних підпри­ємств, установ та організацій.

Територіальна громада безпосередньо або через органи місцевого самоврядування володіє, користується і розпо­ряджається належним їй на основі права комунальної вла­сності рухомим і нерухомим майном, коштами та іншими

об'єктами з метою забезпечення надання необхідних гро­мадських послуг. Так, відповідно до закону територіальна громада - власник комунального майна, може здійснювати з об'єктами комунальної власності будь-які господарські операції, передавати їх у постійне або тимчасове користу­вання фізичним та юридичним особам, здавати в оренду, вносити як частку до статутного фонду підприємств та ак­ціонерних товариств, продавати, купувати, використовува­ти як заставу, приватизувати, визначати в угодах та догово­рах умови використання та фінансування об'єктів кому­нальної власності, що приватизуються або передаються у користування та оренду тощо.

Органи місцевого самоврядування з метою забезпечен­ня умов для надання громадських послуг на належному рі­вні можуть продавати, купувати, резервувати земельні ді­лянки, здавати їх в оренду, використовувати як заставу, пе­редавати їх як внески до статутних фондів (капіталів) акціонерних товариств, товариств з обмеженою відпові­дальністю, кооперативів, фінансово-кредитних установ та інших підприємств і організацій.

Виконавчі органи місцевого самоврядування у встанов­леному законом порядку створюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, установи та закла­ди, визначають цілі їх діяльності та організаційні форми; затверджують статути створюваних ними підприємств, ор­ганізацій та установ. Відповідно до закону вони регулюють ціни та тарифи на продукцію і послуги створених підпри­ємств, взаємовідносини цих підприємств із відповідним бюджетом; встановлюють порядок використання прибутку, контролю за ефективністю використання належного під­приємствам майна, веденням фінансово-господарської дія­льності, призначають та звільняють керівників таких під­приємств, заслуховують звіти про їх діяльність; делегують своїх представників до спостережних рад господарських товариств, частка капіталу яких належить органам місцево­го самоврядування.

Управління об'єктами права комунальної власності здійснюють виконавчі органи місцевого самоврядування або інші уповноважені ними юридичні та фізичні особи.

Управління об'єктами права спільної власності терито­ріальних громад здійснюють за рішенням районних, облас­них рад районні, обласні державні адміністрації.

Для управління об'єктами права спільної власності сільськими, селищними, міськими радами можуть бути створені відповідні органи управління. Право комунальної власності територіальної громади відповідно до ст. 13 Конституції України захищається зако­ном на рівних умовах з правами власності інших суб'єктів. Об'єкти права комунальної власності не можуть бути вилу­чені у територіальних громад і передані іншим суб'єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної гро­мади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом.

^ Місцевий бюджет. Фінансові ресурси територіальної громади за своєю структурою включають: а) кошти місце­вого бюджету; б) позабюджетні кошти місцевого самовря­дування; в) кошти комунальних підприємств.

Місцеві бюджети розробляють, затверджують і вико­нують відповідні органи місцевого самоврядування в селах, селищах, містах, районах у містах (у разі їх створення).

Районні та обласні ради затверджують районні та обла­сні бюджети, які формуються з коштів державного бю­джету для їх відповідного розподілу між територіальними громадами або для виконання спільних проектів та з кош­тів, залучених на договірних засадах з місцевих бюджетів для реалізації спільних соціально-економічних та культур­них програм.

Місцевий бюджет має дохідну та видаткову частини.

Доходи місцевих бюджетів мають бути достатніми для ефективного здійснення завдань та функцій місцевого са­моврядування та формуються, по-перше, за рахунок влас­них джерел (місцеві податки і збори), що відповідає вимо­гам Європейської Хартії місцевого самоврядування, ст. 9 якої прямо передбачає, що принаймні частина коштів міс­цевого самоврядування повинна надходити за рахунок міс­цевих зборів і податків.

По-друге, до доходів місцевих бюджетів зараховуються закріплені доходи, тобто закріплені законом загальнодер­жавні податки, збори та інші обов'язкові платежі.

По-третє, до дохідної частини місцевих бюджетів можуть входити кошти з державного бюджету, які передаються з метою надання фінансової підтримки місцевого самовря­дування з боку держави, яка гарантує органам місцевого самоврядування дохідну базу, достатню для забезпечення населення послугами на рівні мінімальних соціальних по­треб. При цьому мінімальні розміри місцевих бюджетів мають визначатися на основі нормативів бюджетної забез­печеності на одного жителя з урахуванням економічного, соціального, природного та екологічного стану відповідних територій, виходячи з рівня мінімальних соціальних по-

треб, встановленого законом. Фінансова допомога місце-І вому самоврядуванню з боку держави може здійснюватися в формі дотації або субвенції.

Дотації - це кошти, які передаються до місцевого бю­джету з державного бюджету у випадках, коли коштів, що надходять з власних джерел та закріплених доходів недо­статньо для формування мінімального розміру місцевого бюджету. Використання дотацій не має цільового призна­чення, вони виділяються державою на безвідплатній та ' безповоротній основі.

Субвенції - це кошти, які виділяються з державного бюджету на певний строк для фінансування конкретних програм з метою соціально-економічного вирівнювання відповідних територій.

Кошти державного бюджету, що передаються у вигляді > дотацій, субвенцій, розподіляються обласними радами між районними бюджетами і бюджетами міст обласного зна­чення у розмірах, необхідних для формування дохідних частин не нижче мінімальних розмірів місцевих бюджетів, визначених законом, а також використовуються для фінан­сування з обласного бюджету спільних проектів територі­альних громад. Кошти обласного бюджету, передані дер­жавою у вигляді дотацій, субвенцій зараховуються до ра­йонних бюджетів і розподіляються районними радами між місцевими бюджетами.

По-четверте, до дохідної частини місцевого бюджету включаються кошти, необхідні для фінансування витрат, пов'язаних із здійсненням органами місцевого самовряду­вання повноважень органів виконавчої влади та виконан­ням рішень органів виконавчої влади.



Сільські, селищні, міські, районні в містах (у разі їх створення) ради та їх виконавчі органи самостійно розпо­ряджаються коштами відповідних місцевих бюджетів, визначають напрями їх використання. Розмір і цільове спрямування видатків, які здійснюються органами місцево­го самоврядування на потреби територіальних громад ви­значаються видатковою частиною місцевих бюджетів, яка включає видатки поточного бюджету (спрямовуються на фінансування установ і закладів, що утримуються за раху­нок бюджетних асигнувань) і видатки бюджету розвитку (спрямовуються на реалізацію програм соціально-еконо­мічного розвитку відповідної території, пов'язаних із здій­сненням інвестиційної та інноваційної діяльності, а також на фінансування субвенцій та інших видатків, пов'язаних з розширеним відтворенням).



§ 4. Гарантії місцевого самоврядування

Здійснення місцевого самоврядування в Україні забез­печується системою гарантій, під якими розуміють еконо­мічні, політичні та правові умови і засоби повної і ефекти­вної реалізації територіальними громадами, органами міс­цевого самоврядування завдань та функцій місцевого самоврядування. Найважливіші правові гарантії місцевого самоврядування отримали закріплення в Конституції Ук­раїни та Законі «Про місцеве самоврядування в Україні».

Механізм правового забезпечення місцевого самовря­дування показано на схемі (див. схему 3).

Гарантіями організаційної самостійності місцевого самоврядування є:

- положення Конституції України про те, що органи мі­сцевого самоврядування не входять до єдиної системи ор­ганів державної влади (ст. 5), а служба в органах місцевого самоврядування виступає самостійним видом публічної служби (ст. 38);

- віднесення питань обрання органів місцевого само­врядування, обрання чи призначення посадових осіб міс­цевого самоврядування до повноважень місцевого само­врядування;

- встановлена Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» (ст. 71) заборона органам виконавчої влади та їх посадовим особам втручатися в законну діяльність органів та посадових осіб місцевого самоврядування, а також ви­рішувати питання, віднесені Конституцією та законами України до повноважень органів та посадових осіб місце­вого самоврядування, крім випадків виконання делегованих їм радами повноважень та в інших випадках, передбачених законом;

- встановлена Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» (ст. 21) заборона обмежувати права територіаль­них громад на місцеве самоврядування за винятком умов воєнного чи надзвичайного стану.

Гарантіями фінансово-економічної самостійності міс­цевого самоврядування є:

-встановлення Конституцією України (ст. 142) матері­альної і фінансової основи місцевого самоврядування;

-положення Конституції України щодо захисту зако­ном права комунальної власності на рівних умовах з пра­вами власності інших суб'єктів (ст. 13);

-закріплення обов'язків держави фінансувати здійс­нення окремих повноважень органів виконавчої влади, на­даних органам місцевого самоврядування (ст. 143 Консти­туції України) та компенсувати витрати органів місцевого самоврядування, що виникли внаслідок рішень органів державної влади і попередньо не забезпечені відповідними фінансовими ресурсами (ст. 67 Закону «Про місцеве само­врядування в Україні»);

- передбачена Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» (ст. 61) заборона втручання державних органів у процес складання, затвердження і виконання місцевих бю­джетів, за винятком випадків, передбачених законом;

- передбачений Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» (ст. 62) обов'язок держави фінансово підтриму-



вати місцеве самоврядування, брати участь у формуванні доходів місцевих бюджетів, здійснювати контроль за за­конним, доцільним, економним, ефективним витрачанням коштів та належним їх обліком, гарантувати органам місце­вого самоврядування доходну базу, достатню для забезпе­чення населення послугами на рівні мінімальних соціаль­них потреб;

- передбачене Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» (ст.'ст. 68—70) право органів місцевого самовряду­вання мати позабюджетні кошти» встановлювати місцеві податки і збори, випускати місцеві позики, лотереї та цінні папери тощо.

Гарантіями захисту прав місцевого самоврядування є:

- передбачені Конституцією України обов'язковість до виконання на відповідній території актів органів місцевого самоврядування (ст. 144) та судовий порядок захисту права місцевого самоврядування (ст. 145);

- передбачене Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» (ст. 71) право органів та посадових осіб місцевого самоврядування звертатися до суду щодо визнання неза­конними актів місцевих органів виконавчої влади, інших органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, які обмежують права територіальних громад, повноваження органів та посадових осіб місцевого само­врядування;

- встановлена Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» (ст. 72) підзвітність і підконтрольність місцевих державних адміністрацій районним, обласним радам;

- передбачена Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» (ст. 75) відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування перед територіальними грома­дами.

Розділ III

^ ПРІОРИТЕТНІ НАПРЯМКИ РОЗВИТКУ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ В УКРАЇНІ

§ 1. Перспективи розвитку місцевого самоврядування в ході адміністративної реформи в Україні

Одним із центральних питань, що постає в процесі роз­робки концепції адміністративної реформи та її реалізації, є питання про організацію влади на субнаціональних рівнях

управління - область, район, місто, район в місті, селище, село. Це питання тісно пов'язане з муніципальною рефор­мою та подальшим розвитком місцевого самоврядування як І відносно автономної форми публічної влади, в рамках якої І здійснюється управління місцевими і деякими загально-I державними (шляхом реалізації делегованих повноважень) і справами.

І За роки розбудови незалежної Української держави ви-I користовувалося кілька принципово відмінних між собою І моделей організації влади, які відображали різний ступінь І децентралізації влади: починаючи від «радянської» ко-' мандно-адміністративної системи прямого державного управління на місцях (до 7 грудня 1990 р.) і закінчуючи спробою запровадити щось на зразок повністю децентра­лізованої «англо-американської» системи (4 лютого 1994 р. — 8 червня 1995 р.), за якої на всіх субнаціональних терито­ріальних рівнях управління були ліквідовані органи дер­жавної виконавчої влади загальної компетенції, а їх функції передані виконавчим органам місцевого самовря­дування.

На жаль, всі ці моделі не змогли забезпечити ефектив­ного управління, носили штучний характер і не відповідали реаліям сучасного стану суспільного та економічного жит­тя України. Це обумовлюється такими чинниками:

- по-перше, конституційне законодавство України три­валий час (до прийняття Конституції України 28 червня 1996 року) характеризувалося певною нестабільністю, що призводило до перманентних змін у структурі та механізмі управління;

- по-друге, нові моделі організації влади не мали належ­ного фінансового, матеріального, кадрового, методичного та інформаційного забезпечення;

-по-третє, на всіх територіальних рівнях управління для значної частки управлінського персоналу характерним є небажання відмовитися від командно-адміністративних стереотипів управління;

- по-четверте, нові моделі управління впроваджувалися* в життя шляхом копіювання зарубіжних систем без достат^ нього наукового розроблення та ретельного економічного обґрунтування і адаптації до умов і реалій українського суспільства.

З прийняттям Конституції України 28 червня 1996 р. у створені умови для утвердження стабільного конституцій­ного правопорядку, що, в свою чергу, дає можливість по­будови в ході адміністративної реформи демократичної*


гнучкої та ефективної системи управління на засадах де­централізації державної влади та значного підвищення ролі місцевого самоврядування у вирішенні питань як місцево­го, так і загальнодержавного значення. В концептуальному плані така система управління має розроблятися та впро­ваджуватися на основі:

1. Втілення у практику державного будівництва визна­чених Конституцією України засад територіальної органі­зації влади, які передбачають поєднання методів прямого державного управління на регіональному рівні (область) зі здійсненням місцевого самоврядування в повному обсязі на низовому територіальному рівні (село, селище, місто), а у віддаленій перспективі - поширення місцевого самовряду­вання шляхом перерозподілу предметів відання та повно­важень між відповідними органами виконавчої влади і ор­ганами місцевого самоврядування, а також і на субрегіо-напьному рівні (район).

2. Поєднання питань адміністративної та муніципальної реформ з підвищенням ефективності механізму надання громадянам державних і муніципальних послуг та покра­щенням їх якості.

3. Становлення та утвердження територіальних громад (комун) як первинних суб'єктів місцевого самоврядуван­ня.

4. Політико-правового, кадрового, фінансового, матері­ального, організаційного та інформаційного забезпечення завдань, функцій та повноважень, які реалізуються в сфері місцевого самоврядування.

5. Чіткого законодавчого розмежування сфер компетен­ції органів виконавчої влади І місцевого самоврядування та неухильного дотримання на практиці такого розмежування шляхом створення системи належних правових гарантій місцевого самоврядування, що включає становлення адмі­ністративної юстиції в Україні.

6. Становлення самостійного інституту муніципальної служби (служби в органах місцевого самоврядування) та встановлення чітких взаємовідносин між різними видами публічної служби.

7. Правового і організаційного забезпечення формуван­ня матеріальних та фінансових основ місцевого самовряду­вання на основі чіткого визначення статусу комунальної власності, внутрішніх та зовнішніх джерел формування мі­сцевих бюджетів та позабюджетних коштів місцевого еаг моврядування, забезпечення самостійності місцевих бю-

джетів, розроблення та запровадження механізму фінансо­вого вирівнювання для забезпечення мінімальних соціаль­них стандартів у межах усієї території країни.

8. Формування механізму державної підтримки розвит­ку місцевого самоврядування та проведення муніципальної реформи.

9. Стимулювання локальної нормотворчості, впрова­дження статутів територіальних громад. ; Безперечно, першочергового значення набуває пробле­ма комунізації, тобто становлення територіальної громади (комуни) - спільноти (а не просто сукупності, як це є фак­тично сьогодні) людей - жителів міста, іншого населеного пункту, об'єднаних спільними проблемами, вирішення яких є їх спільною справою. Вирішення цієї проблеми, в значній мірі буде визначати перспективи розвитку місцево­го самоврядування в Україні, перехід від декларування до реального втілення в життя децентралізованої демократич­ної системи територіальної організації влади, засади якої визначені Конституцією України.

Процес комунізації вимагає розв'язання низки складних завдань.

По-перше, є потреба у конкретизації територіальної основи місцевого самоврядування, що пов'язано із вдос­коналенням системи адміністративно-територіального по­ділу України. Так, сьогодні Україна характеризується на­явністю надзвичайно великої кількості суб'єктів місцевого самоврядування. Застанем на 1 жовтня 1998 р. нараховува­лося 446 міст (із них 2 - загальнодержавного, 165 - облас­ного, 279 - районного значення), 908 селищ та 28841 сіл, тобто ЗО 195 населених пунктів, територіальні громади яких відповідно до Конституції України можуть самостійно реалізовувати право на місцеве самоврядування. Зрозуміло, ідо переважна більшість з них не мають і не можуть ство­рити необхідної матеріальної та фінансової основи, яка б належним чином забезпечила виконання завдань та функ­цій, які реалізуються в системі місцевого самоврядування. Навіть враховуючи, що не всі територіальні громади само­стійно реалізують право на місцеве самоврядування (всього функціонує 444 міські, 800 селищних та 10 198 сільських рад), їх кількість у порівнянні з країнами, які вже пройшли процес комунізації, досить значна.

Крім того, існуюча система адміністративно-тери­торіального поділу України передбачає входження одних населених пунктів до меж інших. Наприклад, в межах адміністративних кордонів 83 міст загальнодержавного,

обласного та республіканського значення (Автономна Ре­спубліка Крим) знаходяться 36 міст, 218 селищ міського типу, 91 селище та 157 сіл. У межах адміністративних кордонів міст районного значення знаходиться 249 селищ міського типу, близько 1150 селищ та сіл. При цьому зна­чна частина населених пунктів, що входять до інших на­селених пунктів, має власні органи місцевого самовряду­вання.

На жаль, Конституція України не передбачає ради­кальних та ефективних шляхів комунізації. Так, відповід­но до Конституції цей процес може відбуватися через об'єднання територіальних громад, але за умови, що об'єднуються територіальні громади лише сіл і виключно на добровільній основі. В силу цього конституційного об­меження неможливо об'єднати територіальну громаду міста із територіальними громадами міст, селищ та сіл, які розташовані на території цього міста. Єдиний реаль­ний шлях проведення комунізації без внесення змін до Конституції України,- це удосконалення системи адміні­стративно-територіального поділу, примусове об'єднання відповідних населених пунктів, ліквідація самостійного статусу населених пунктів, які включені до складу інших населених пунктів тощо, що автоматично призведе до злиття територіальних громад.

По-друге, комунізація має суттєвий психологічний ас­пект, пов'язаний із формуванням у свідомості жителів населеного пункту їх належності до спільноти, яку утво^ рює територіальна громада, вихованням своєрідного міс­цевого патріотизму. Відчуття належності до єдиного соці­ального організму сприятиме активному залученню чле­нів територіальної громади до здійснення місцевого самоврядування, безпосередньої участі у вирішенні пи­тань місцевого значення, тобто до розвитку місцевої де­мократії.

По-третє, сучасний стан законодавчого регулювання питань організації та функціонування місцевого самовря­дування можна оцінити як вкрай незадовільний. Базовий Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні», галузеві законодавчі акти, які визначають окремі повно­важення органів місцевого самоврядування, виборче за­конодавство належним чином не врегулювали ряд важли­вих питань організації життя територіальних громад, формування і діяльності органів місцевого самоврядуван­ня. Зокрема, це стосується статусу комунальної власності, бюджетних відносин, організації та діяльності органів

самоорганізації населення, різних форм безпосередньої участі громадян у здійсненні завдань та функцій місцево­го самоврядування, взаємовідносин органів та посадових осіб місцевого самоврядування з відповідними органами державної влади та їх посадовими особами, організацій­них форм взаємодії різних територіальних громад, їх спів­робітництва з реалізації спільних проектів, статусу муні­ципальних службовців, їх соціального та правового захис­ту тощо.

Неврегульованість цих питань може суттєво ускладнити хід адміністративної та муніципальної реформ. Значну їх частку доцільно регулювати на локальному рівні в рамках нормативних актів, що видаються в системі місцевого са­моврядування в межах повноважень, визначених Консти­туцією та законами України.

Активізація локальної нормотворчості відповідає самій природі місцевого самоврядування і сприятиме зміцненню його правової, організаційної та фінансової автономності. Локальна нормртворчість дозволяє конкретизувати загальні конституційні і законодавчі положення стосовно окремих територіальних громад із врахуванням місцевих традицій і особливостей та ліквідувати (хоча б частково) численні прогалини в сучасній правовій регламентації питань місце­вого самоврядування.

Предметом локальної нормотворчості можуть бути, на­приклад, питання організації роботи органів та посадових осіб місцевого самоврядування, організації місцевих рефе­рендумів, проведення зборів громадян за місцем прожи­вання, порядок колективних та індивідуальних звернень громадян до органів і посадових осіб місцевого самовряду­вання, порядок проведення громадських (публічних) слу­хань, організація громадських робіт, а також питання фор­мування та функціонування системи місцевого самовряду­вання, взаємовідносин її елементів, їх участі у формуванні муніципальної політики та здійсненні функцій місцевого самоврядування.

Серед актів локальної нормотворчості особливе місце займають статути територіальних громад — своєрідні акти їх конституювання. З допомогою статутів територі­альна громада в межах, визначених законом, самостійно визначає систему, структуру і порядок формування вико­навчих органів місцевого самоврядування, схему організа­ції місцевого самоврядування в населеному пункті, взаємо­відносини територіальної громади з окремими територі­альними колективами. На необхідність широкого за-

провадження статутів звернув увагу Президент України Л. Д. Кучма, виступаючи на звітно-виборчих зборах Асоці­ації міст України 25 січня 1997 р.: «Сьогодні значна части­на питань може вирішуватися на локальному рівні, через статутне право в рамках Конституції та законів»1. Питання розроблення статутів територіальних громад набувають особливої ваги у переддень проведення адміністративної та муніципальної реформ в Україні. В умовах недостатнього законодавчого забезпечення реформ статути можуть віді­грати роль своєрідних Індикаторів готовності територіаль­них громад, органів місцевого самоврядування самостійно та під свою відповідальність вирішувати складні проблеми реформування управління. Крім того, саме статути могли б відіграти консолідуючу роль в процесі трансформації суку­пності жителів населеного пункту до територіальної грома­ди (комуни).

§ 2. Концептуальні засади формування муніципальної реформи в Україні (концепція національної програми муніципальної реформи в Україні)2

Загальні положення

Конституція України визначила місцеве самоврядуван­ня, як право громад самостійно вирішувати питання місце­вого значення в межах Конституції і законів України. З ме­тою реалізації положень Конституції та Європейської хар­тії про місцеве самоврядування, до якої приєдналась Україна, які визначають основні принципи організації сис­теми місцевого самоврядування і переходу від централізо­ваних методів керівництва до методів правового, організа­ційно-методичного і фінансового впливу на формування системи місцевого самоврядування, в цій програмі визна­чені основні напрямки муніципальної реформи, що можуть реалізуватися шляхом проведення політики державної під­тримки місцевого самоврядування.

Концепція Програми розроблена на основі Конституції України, законів України, концептуальних положень зако­нодавства про місцеве самоврядування, Європейської Хар­тії про місцеве самоврядування з урахуванням апробації

1 Урядовий кур'єр.- 1997,28 січня.

2 Проект концепції національної" програми. Місцеве самоврядування,— Київ, 1997, '№5-6.- С. 123-124.

проекту концепції на міжнародному семінарі «Перспективи муніципальної реформи в Україні».

Місцеве самоврядування в Україні спрямовано на реалі­зацію таких завдань:

- зміцнення основ місцевої демократії;

- політична структуризація, формування елементів гро­мадянського суспільства на місцевому рівні;

- створення умов для забезпечення життєвих інтересів, соціального захисту населення, надання йому високоякіс­них послуг;

- забезпечення захисту та реалізації прав і свобод гро­мадян;

- сприяння консолідації, культурному й духовному роз­виткові місцевих громад;

- проведення ефективної політики розвитку сіл, селищ, міст і територій;

- розвиток ініціативи і самодіяльності населення;

- підготовка кадрів для муніципальних органів.

Враховуючи роль місцевого самоврядування в політич­ній системі та сучасні умови його становлення, які зміни­лися у зв'язку з прийняттям нової Конституції України, Програма покликана сприяти визначенню і проведенню державної політики щодо місцевого самоврядування.

Цілі і завдання Національної програми

Цілями Національної програми є забезпечення станов­лення і розвитку самоврядування місцевих громад, підви­щення ефективності управління на місцях та на державно­му рівні, розвиток сіл, селищ, міст і територій.

Для досягнення цього необхідно вирішити такі основні завдання:

- Об'єднати, адаптувати і гармонізувати муніципальні перетворення з іншими структурними складовими процесу реформування українського суспільства, органічно поєд­нуючи їх із реформами (політичною, економічною, консти­туційною, адміністративною, судовою, військовою, подат­ковою, земельною, житловою тощо), що почались у державі.

- Створити необхідні умови для процесу муніципаль­них перетворень і формування розвиненої системи місце­вого самоврядування, зокрема:

- розробити механізм комплексного політико-право-вого та організаційного забезпечення розвитку місцевого самоврядування, проведення муніципальної реформи;

  • встановити форми взаємодії органів місцевого само­врядування, основані на принципах сформульованих в Конституції України;

— створити механізми реалізації економічних (фінансо­вих, майнових, ресурсних) прав місцевого самоврядування, гарантованих Конституцією Українм.

^ Принципи реалізації Програми

Вибір форм і методів реалізації Програми здійснено на основі конституційних принципів:

- додержання прав і свобод захисту законних інтересів громадян;

- незавдання шкоди - недопущення дій, які обмежують права інших поселень (громад);

— самостійності органів місцевого самоврядування у ви­рішенні питань місцевого значення;

— самостійності населення у визначенні структури і принципів діяльності органів місцевого самоврядування;

-державного нагляду за виконанням Конституції і за­конів України органами місцевого самоврядування;

— державного контролю за виконанням переданих орга­нам місцевого самоврядування законом повноважень орга­нів виконавчої влади та ефективністю використання ресур­сів, що передані для їх здійснення;

- прав територіальних громад на власні ресурси (місце­вий бюджет, комунальне майно, включаючи землю тощо).

^ З метою реалізації Програми здійснюються

1. Організаційне кадрове та правове забезпечення ре­форми. (Формування організаційної структури і механізмів здійснення муніципальної реформи, розробка і прийняття органами державної влади законів та інших законодавчих актів, які регламентують процес перетворень).

2. Державне спрямування і підтримка процесу муніци­пальної реформи. (Зв'язок муніципальної реформи із за­гальним процесом державотворення, забезпечення збалан­сування державних інтересів з інтересами усіх соціально-політичних груп під час проведення реформи).

3. Фінансово-економічне забезпечення муніципальної реформи.

4. Розвиток сіл, селищ, міст і територій. (Муніципальна реформа у сфері земельних відносин, планування терито­рій, містобудування і архітектури тощо).

5. Дослідження та узагальнення досвіду практики ста­новлення і розвитку місцевого самоврядування.

6. Визначення на конкурсній основі міст-полігонів му­ніципальної реформи (розробка локальних програм розвит­ку сіл, селищ, міст і проведення державно-правових експе­риментів на місцевому рівні). ш

7. Створення потужної електронної мережі інформацій­но-правового та телекомунікаційного забезпечення муні­ципальної реформи в Україні.

^ Основні етапи здійснення Програми

У Програмі муніципальної реформи доцільно передба­чити два основних етапи її реалізації:

Перший етап передбачає створення «базових» умов для формування місцевого самоврядування, закріплення його правових гарантій, розмежування фінансових і матеріаль­них засобів між центральними і регіональними органами державної влади та органами місцевого самоврядування, початок формування системи правового кадрового та ін­формаційного забезпечення тощо.

Другий етап передбачає здійснення заходів щодо ре­ального становлення системи місцевого самоврядування, проведення муніципальної реформи в Україні.



Похожие:

Конспект лекцій основи місцевого самоврядування iconКонспект лекцій Тема 1 Місцеві фінанси в економічній системі держави
Основні теорії, що пояснюють суть і природу місцевого самоврядування як форми місцевої влади
Конспект лекцій основи місцевого самоврядування iconПлан-конспект занять до теми «Робота творчої лабораторії. Основи фандрейзингу. Як підготувати проект» (25. 01. 13, п’ятниця)
Всеукраїнського конкурсу проектів і програм розвитку місцевого самоврядування 40та аплікаційної форми Міжнародного фонду “Відродження”...
Конспект лекцій основи місцевого самоврядування iconКонспект лекцій змістовий модуль Теоретичні основи фінансового аналізу Тема Значення І теоретичні основи фінансового аналізу
Це напрям економічного аналізу, який сприяє обґрунтуванню рішень в сфері фінансового управління. Як відомо, у процесі функціонування...
Конспект лекцій основи місцевого самоврядування iconКонспект лекцій по дисципліні
Тема Фінансовий ринок: сутність, функції, призначення, основи організації та роль в економіці
Конспект лекцій основи місцевого самоврядування iconКонспект лекцій Основи економіки будівництва (для спеціальності „Економіка підприємств )
Охватывают: непосредственно форму оферты
Конспект лекцій основи місцевого самоврядування iconКонспект лекцій основи економіки будівництва (для спеціальності „Економіка підприємств )
Охватывают: непосредственно форму оферты
Конспект лекцій основи місцевого самоврядування iconМодель учнівського самоврядування дго шкір (Шкільної Інтернаціональної Республіки)
Колектив школи (педагогічний та учнівський колективи) вважають, що метою і задачами діяльності органів самоврядування є
Конспект лекцій основи місцевого самоврядування iconКонспект лекцій з дисципліни "Матеріалознавство та основи технології виробництва споживчих товарів"
Мета та завдання дисципліни “Матеріалознавство та основи технології споживчих товарів”
Конспект лекцій основи місцевого самоврядування iconКонспект лекцій для напряму підготовки 030510 «Товарознавство і торговельне підприємництво»
Структура конспекту лекцій обумовлена послідовністю викладання курсу „Мікробіологія”. Цей конспект лекцій має за мету створити надійну...
Конспект лекцій основи місцевого самоврядування iconМіністерство освіти І науки україни київський національний університет технологій та дизайну кафедра менеджменту контролінг опорний конспект лекцій
Тема Організаційно-методичні основи формування та функціонування системи контролінгу на підприємстві
Разместите ссылку на наш сайт:
Уроки, сочинения


База данных защищена авторским правом ©izlov.ru 2000-2014
При копировании материала обязательно указание активной ссылки открытой для индексации.
связаться с нами